Расизм в Україні - як живеться афроамериканцям, 5 історій з перших уст

Джуда Келечі, живе в Україні 6 років

Джуда родом з Америки, майже 6 років хлопець живе в Україні. Навчається на 5 курсі на лікаря в Івано-Франківську. Веде блог в Instagram, записує кавери на пісні українською мовою та називає себе "Юра з Коломиї".

"За цей час, поки живу в Україні, расизм по відношенню до мене, звісно, проявляли. Пам’ятаю, я йшов по вулиці у Франківську, а якийсь хлопець, проходячи повз, вдарив мене в плече. Дуже сильно, без причини. Я його питаю: "Чому ти мене вдарив?" Він відповів: "Бо ти “негр”, я ненавиджу таких “негрів”". Він не був п'яний або ще щось. Мене це шокувало, бо в Америці зі мною такого не траплялося", - розповів хлопець.

Каже, що його бабуся у молодості боялась зайти у громадський транспорт через колір шкіри.

Каміла, з шести років живе в Україні

На прохання співрозмовниці змінили її ім'я. Жінка попросила залишити анонімність, щоб уберегти себе від негативних коментарів і закликів покинути країну, якщо їй щось не подобається тут. Мама Каміли — українка, батько — з республіки Чад. Вона викладає французькою, англійською та іспанською мовами в Європейській школі. Виступає на конференціях від Африканської ради в Україні.

"Я завжди спілкувалася українською мовою і дуже цим пишалася. На одному з фестивалів, коли мені було 18-19 років, якийсь чоловік почув це і сказав: «ще не вистачало, щоб ця “мавпа” розмовляла українською мовою». Це вперше мені таке сказали. Потім я помітила таку річ — якщо на вулиці, особливо в Києві, я розмовляю з подругами російською, то взагалі ніхто не звертає уваги, а починаєш українською, тоді одразу увага і переважно негативна. Це сприймається так, ніби я це роблю показово, хоча це неправда", - каже вона.

Алекс Аджи, живе в Україні з народження

Алексу 21 рік. Він закінчив Міжрегіональне вище професійне училище автомобільного транспорту та будівельної механізації. Захоплюється музикою та футболом. Мама Алекса українка, а тато з республіки Чад.

"Прояви расизму по відношенню до мене були ще в школі. Старшокласники «зігували» в мою сторону, намагалися якось образити мене. Цього було небагато, але я все ж таки цей період застав. Коли мені було 16, ми з другом йшли по Хрещатику, до нас причепилися незнайомці — підлітки років 18-20. Вони почали ображати мене, говорили, щоб я їхав назад до себе на батьківщину, в Африку. Говорили, що мені тут не місце, я тільки псую обличчя країни. Вони трохи побили нас. Моєму товаришу просто дісталося за те, що він був зі мною. Заяву у нас в поліції не прийняли, нам не було тоді 18, сказали, що прийняти її від нас не можуть. Ми подумали про те, що можна подати її за допомогою батьків, але задумалися, чи є взагалі сенс цим займатися. Після цього випадку було страшно. Перші два місяці я навіть боявся кудись виходити, за межі двору. Особливо — в центр і увечері, не ходити одному. Я намагався обмежувати себе, було трохи страшно. Але це була одинична ситуація", - каже він.